Нам пропонували повірити, що люди, які того дня зібралися біля Головпоштамту, хижо й підступно замислили зламати ще не змонтовану ялинку або неодмінно образити президента Литви. Однак, ця маячня не лише влізла до голови столичних чиновників, але й була озвучена як цілком серйозний привід. І після цього Попов хоче, щоб кияни віддали за нього свої голоси? Нехай спершу принесе довідку…
Звичайно, здорове бажання начисти пику провокаторам (давно заслужили) варте похвали, але тих, хто шанує свободу, було мало, дуже мало. Звідси й підвищений градус радикалізму, багатотисячний Майдан семирічної давнини був куди толерантнішим. Можна ображатися на відсутніх, називати їх рабами, довго обурюватися владою та обговорювати версії «А чи не застосовує вона якусь психотропну зброю для примноження байдужості громадян?» Але все це — лише емоції, які не приведуть до перемоги. Натомість, тверезий аналіз того, що відбувається, дає привід для оптимізму. Бог про нас не забув. Просто ми ніколи не зможемо осягнути Його мудрості, як і відразу тих шляхів, якими Він вирішує наші проблеми.
Влада постійно демонструє свої больові точки. Той, кого в колах ПР називають «Лідером», надто дорожить Межигір’ям, надто гостро сприймає словесні образи футбольних фанатів і надто далеко пішов на поводу в свого маніакального бажання будь-що посадити Тимошенко. Шкода тільки, що від цього бажання страждає не лише він, але й вся країна. А ще влада страшенно боїться Майдану як явища. Звідси всі ці «майданси», «Беркут», «йолка» та Калашніков. Спогади про 2004 рік у них настільки гострі, що будь-який протест саме на Майдані вони готові душити прямо в зародку. Вони чомусь думають, що їхня смерть прийде саме звідси.
Але всі ми десь у глибині душі здогадуємося, що повторення 2004 року не буде. Навіть, якщо на головну площу країни вийде сто тисяч людей. Щось підказує, що такий жаданий та нереальний багатоденний масовий мирний мітинг не змусить цю владу піти. А тому треба спокійно поступитися цим клаптиком землі, який уже не має стратегічного значення, а лише дорогий нам як пам’ять. Як не боляче це звучить. Зрештою в Києві є багато інших цікавих місць для виявлення протесту. Наприклад, вулиці Грушевського, Інститутська, Садова, Банкова… Навіть вп’ятеро менший пікет в цих мальовничих куточках столиці матиме набагато більший ефект, ніж стотисячний мітинг на Майдані. Влада огородилася парканом навколо Верховної Ради? Чудово! Отже, простір між ВР та АП став іще меншим. І не треба боятися судових заборон! Заявки можна не подавати взагалі й просто прогулюватися натовпом по цим вулицям стихійно, без жодних плакатів та вимог. Хай міліція ламає голову над тим, хто ж організатор і кого притягувати.
Треба розслабитися й перестати судорожно чекати моменту, коли багатотисячні маси розгніваних людей вщерть заповнять Майдан. Повторюсь, цього, можливо, не буде ніколи. Люди вже давно вибрали іншу форму протесту – вони просто абстрагувалися від політики та політиків. Оскільки влада перебуває в більш зручному становищі, ніж опозиція, такий стан речей її влаштовує – можна й далі продовжувати свої експерименти та насміхатися над тим, що опозиціонери не мають масової підтримки. Але, як казав герой Гоголя, «Над ким смієтеся?» Насправді байдужість громадян – ще більш погана новина для влади.
На жаль, чомусь опозиція мало загострює увагу на тому, що парламент, уряд і сам президент мають сумнівну легітимність. Перший незаконно продовжив термін свого існування, другий був сформований всупереч діючій на той момент Конституції, третій обирався зовсім під інші повноваження. Це юридичний бік питання. Однак всі ми знаємо, що найбільшу легітимність владі надає підтримка народу. Навіть якщо глава держави взяв на себе додаткові повноваження, це не матиме значення в разі широкої популярності його політики. Та з цим у Віктора Федоровича якраз і не складається. Ситуація в економіці та в суспільстві вимагає болючих та рішучих реформ. Їх успішне проведення також можливе лише за підтримки населення. Про яку успішність реформ можна говорити, коли проти президента все частіше протестують навіть на його батьківщині? А криза лише тільки на порозі…
Теперішня влада думає, що дуже вдало використала для себе момент масового народного розчарування. Та якщо народу ніби «до лампочки» чергового «поліпшення», яким влада радує його ледве не щодня, то як байдуже буде народові до самої влади, якщо раптом щось! Враховуючи те, що вияснення стосунків всередині владної команди та наближених олігархів переходить в більш гостру стадію, це «щось» стає все більш імовірним. Можна до абсурду збільшувати свою охорону, закриватися від світу хоч десятиметровим парканом, але найкращою охороною для державного діяча є підтримка з боку народу.
Цієї підтримки немає. Тож якщо хтось (або Хтось) вирішить, що комусь уже пора, народ це ніяк не обурить і не зворушить. Ніхто навіть не заплаче. «Пофіг».
Олег Кубах
0 коммент.:
Дописати коментар